новини корупції

Українці 1991-2017: якими ми були, якими ми стали

Цим матеріалом ми починаємо серію публікацій в рамках спецпроекту «Українці 1991-2017».

З кожною новою річницею незалежності України ми все частіше і уважніше дивитися назад. Спочатку щоб зрозуміти, чи вірною дорогою пішли. Потім переконуючи себе, що іншого шляху у нас просто не було. А тепер просто намагаючись зрозуміти самих себе. Безумовно, за ці 26 років дуже сильно змінилася не тільки Україна, але й ми самі, причому не в кращу сторону. І хоча українці раніше так само наївно вірять в обіцянки політиків і швидке настання світлого майбутнього, це майбутнє вони бачать вже зовсім інакше.

«Геть усіх!»

Ще на самому початку 90-х було помічено, що політичний лексикон українців прекрасно обходиться трьома універсальними вигуками: «геть, ганьба і слава! З ними вони виходили на перші мітинги «Народного руху за перебудову», з ними влаштовують акції протесту досі. Можна сказати, що в них полягає маніфест української політики. Занадто лаконічно? Ну що ж, така вже в нас політика! Адже вона полягає виключно в тому, що одні політичні угруповання то і справа скидають інші. Саме цим ось уже чверть століття займаються в Україні сотні політиків і ціла армія обслуговуючих їх помічників, політологів, іміджмейкерів, громадських діячів, майданних сотників, мітингових десятників і т. д. і т. п.

Скажемо більше: це не просто три слова-гасла, це назва трьох змінюють один одного фаз, які формують політичний цикл. Спочатку ми кричимо «геть!» старої влади і «слава!» опозиції, а потім, коли опозиція приходить до влади і сильно нас розчаровує, ми кричимо їй «ганьба!». Але нова влада нас не чує, і тоді, натхненні нової опозиції, ми знову кричить «геть!» на адресу чинного президента – починаючи новий цикл. За 26 років українці пройшли вже півдесятка таких циклів, так нічого для себе й не домігшись (крім підвищення комунальних тарифів), неабияк розчарувавшись у цьому процесі.

Маніфест української політики

Але тоді, в 1991-му, українці тільки-тільки поринули в публічну політику. Тому вважали її не тільки захоплюючим заняттям, але і щиро вірили, що потрясаючи плакатами і скандуючи «геть!», вони дійсно можуть змінити на краще і своє життя, і всю країну.

Тогочасна публічна політика була такою в самому буквальному сенсі: було живе спілкування політиків з народом і народу один з одним. Сьогодні всі ми дивимося один на одного через екрани телевізорів і комп’ютерів, а політичні баталії влаштовуємо на форумах і в соціальних мережах – нерідко анонімно, ховаючись за ніками і аватарками. Тоді було все відкрито, все наживо. Існували забуті нині політичні тусовки, збиралися в недорогих (державних) кафе, в приміщеннях ДК або виставкових залів, просто на вулиці.

У Києві традиційним місцем таких зборищ ще з кінця 80-х були Головпоштамт, фонтани на площі Жовтневої революції (з 1991 – Незалежності), сквер біля Консерваторії — в якому були настільки важливі для довгих дискусій лавочки. Всі «точки» були поділені між партіями і рухами, як місця на ринку: демократи тусувалися окремо від націонал-патріотів і радикалів, але всі вони об’єднувалися під час періодичних мітингів, на яких в гучномовці шипіло і тріщало безкомпромісне «геть!». Ну а так як мітинги і різні акції проводили тут же, на площі Незалежності, то вже в 1991 році вона була головною ареною публічної політики України.

Таким був Майдан у 1991 році

Що ж, з тих пір багато чого змінилося. Раніше жваво сторони на лавках і сходинках «демократи» трансформувались у «патріотів», обзавелися мандатами і посадами, і з’являються перед народом тільки на широкому екрані. Доля їх прихильників склалася по-різному: хтось піднявся, хто опустився на дно, а багато хто продовжує плисти за течією, так нічого і не змінивши свого життя. Але у киян досі збереглася традиція «виходити на Майдан» з приводу і без.

Народження державності

Часто іронізують, що матір’ю української державності була докторська ковбаса, а точніше її відсутність у спорожнілих гастрономах. І в цьому жарті є чимала частка істини. Ще в 80-х роках ідейних прихильників незалежності України було вкрай мало, і не тому що це загрожувало неприємної зустріччю з КДБ. Навіть у 1988-му, коли політичні віжки були відпущені, і з’явилася можливість публічно висловлювати свою думку, на небагатьох «самостійників» самі українці дивилися так само, як потім в 2014-му вони дивилися на жителів Криму і Донецька – з щирим нерозумінням.

Дійсно, усвідомлення сенсу власної державності до українців приходило досить повільно. Не в силу їх тугодумия, а з причини того, що до початку 90-х більшість українців усвідомлювали себе громадянами всього СРСР, а не однієї лише УРСР. Особливо ті, хто часто мотався по всьому Союзу, і не бачив великої різниці між Харковом та Свердловському (Єкатеринбургом) або між Сумами і Курськом. Якась різниця існувала тільки в яскраво виражених національних регіонах, але в Україні таким були лише західні області. Тільки там існувала «національна свідомість», яка для решти українців була або екзотикою, або приводом для дотепів.

Навіть коли авторитет КПРС впав до нуля через пішла в рознос споживчої економіки, і українці стали захоплено поносити «комуняк» і соціалізм, почавши мріяти про демократію і капіталізм, вони ще пару років не думали ні про яку незалежність. І ось ще такий забутий факт: до початку 1991 року навіть націонал-патріоти не вели прямої агітації за вихід України з СРСР. Вони лише обережно спочатку виступали за прийняття декларації про суверенітет (за прикладом РРФСР, яка прийняла його на місяць раніше УРСР), а потім зосередилися на агітації проти підписання нового Союзного договору, роздаючи людям достопам’ятні листівки, віддруковані на обгортковому папері.

До речі, підписання Союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 року в Москві — але так і не відбулося через ГКЧП. Цей дивний і дуже «своєчасний» путч був схожий на якийсь абсурдний спектакль, і єдине, чого він домігся – повністю позбавив залишків влади першого і останнього президента СРСР. А також викликав у чималої частини населення країни неприязнь вже не тільки до агонізуючої КПРС, але і до Союзу – і до старого, і до оновленого.

У 1991 році українці теж лаяли «хунту», але тільки кремлівську

Після 24 серпня 1991 року всі націонал-патріоти вже відкрито виступали проти СРСР, ганьблячи його як породження пекла і «московську імперію зла». Але при цьому вони знову лише вторили української влади. Дійсно: поки Верховна Рада УРСР обговорювала лише державний суверенітет, і «Народний рух за перебудову» агітував лише за суверенітет, а коли влада роздумували, чи підписувати новий Союзний договір «рухівці» агітували проти договору, але не більше. І лише коли Рада дозріла для прийняття незалежності, всі ці праві і демократичні партії почали дружно скандувати під її стінами не-за-леж-ність!». Але ж тоді виходить, що головну роль у здобутті державної незалежності України зіграв спікер Ради Леонід Кравчук, а не вожді «Руху»!

Політичні пристрасті осені 1991 року

Головне причиною того, що націонал-патріоти 1990-91 р. р. лише йшли у фарватері влади, було їх невміння донести до українців ідею незалежності. «Національна свідомість», повторимо, тоді була екзотикою, доступною до розуміння лише старим дисидентам і членам відновленої «Просвіти». Українцям 1991 року було непросто скокужить свою громадянську самосвідомість з 1/6 земної суші до якихось 600 квадратних кілометрів, опуститися з космосу на землю і зайнятися вирощуванням гречки. Це досягалося роками, в кілька етапів, і шляхом не ідеологічною, а соціально-економічної пропаганди.

Простіше кажучи, замість нікого не впечатлявших завивань про «імперське ярмо» був використаний актуальне гасло «вони з’їли нашу ковбасу!» — став основою українського «націоналізму» початку 90-х. Але явно це була не знахідка націонал-патріотів, які ніколи не цікавилися (і не цікавляться досі) соціально-економічними питаннями. Бити в барабани, влаштовувати марші, тиражувати байки про «героїчне минуле» і «століття гноблення», переписувати історію і займатися украинизаций – це їх рідне! Але соціальні аспекти життя українців настільки ж недоступні націонал-патріотам, як і їх «національна свідомість» для космополітичних міських обивателів. Інша справа – підняти питання про вихід з Союзу як методу економічного перерозподілу! Що й було успішно здійснено.

Пройдуть роки, а економічне питання в українській політиці буде продовжувати домінувати над ідеологічних чи навіть правовим. Тільки його буде ініціювати вже не дефіцит споживчих товарів, а брак грошей з причини низьких зарплат і оскаженілої безробіття. Потрясаючи їм, політики будуть тягнути українців то в Євросоюз, то в ЄЕП і МС, виводити на Майдани і Антимайдани. Однак у 2014 році розколола Україну вже не економіка, а вперше возобладавшая над нею ідеологія – яскраво продемонструвавши всю свою деструктивність. Ось і виходить, що чверть століття тому українці були все-таки набагато розумніші!


Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top