Головні новини

Україна відновить статус ядерної держави. Це — питання часу

Коли українці остаточно зрозуміють, що «закордон їм не допоможе», ситуація може кардинально змінитися. Але для цього повинні скластися як мінімум три умови: нація повинна пережити нестерпний біль і сором катастрофічної поразки, вона має перестати чекати допомоги ззовні і у неї повинен з’явитися безкомпромісний лідер.

Але знайте, що і самого лагідного людини можна довести до сказу. Не всі злочинці — лиходії, і смирний чоловік зважиться на злочин, коли йому іншого виходу немає.

А. Н. Островського, «Безприданниця»

П’ять років української революції обернулися для колишньої російської колонії п’ятьма роками громадянської війни, інтервенції і безперервного приниження з боку Росії, демонстративно користується своїм військовим і економічним перевагою для придушення духу національного опору колись «братнього» народу. Розстріл і захоплення кораблів ВМС України нащадками Нахімова та Ушакова в ході «історичної битви при Керченській мосту» знаменує собою якісно новий етап у російсько-українській війні — перехід до відкритого (відвертого) протистояння регулярних військових формувань.

Чергова поразка змушує українське керівництво знову в безсиллі метати даремні словесні громи і блискавки, оголошуючи запізніле на п’ять років військове становище, але так і не оголошуючи війни. Все це приносить чимало радості російському обивателеві, приученному його національним лідером до безперервним швидким і переможним війнам над нездатними чинити серйозного опору супротивниками. Йому здається, що так буде завжди, і багато гарячі, хоча й порожні, голови всерйоз марять про танковому параді на Хрещатику. Вони, очевидно, забули, що аж ніяк не кожен птах долетить до середини Дніпра…

Непосильна українська свобода

У кожної військової медалі є дві сторони. Перемога одних є завжди поразка інших; і в того, і в іншого є свої причини. Україна поки не готова платити занадто високу ціну за свою свободу. Хоча вона несе колосальні жертви (щоб побачити їх масштаб, досить побувати на Київському міському кладовищі, де розляглося безкрає поле загиблих в АТО на Сході країни) нація в цілому виявилася не готова до тотальної війни. А ніяка інша війна не дає Україні ні найменшого шансу на перемогу з таким супротивником, як Росія — надто нерівні сили. Гасло «Свобода або смерть!» не став гаслом більшості українців. Країна поділилася на воюющее меншість і масу співчуваючих.

Керівництво України з самого початку зробила ставку на підтримку світового співтовариства. Вона заклинає Захід вводити все нові і нові санкції проти північного сусіда в надії, що таким чином вдасться виграти війну, не воюючи. Населення в цілому підтримує такий підхід, вважаючи за краще покладатися більше на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Ідеї чучхе явно погано приживаються на родючій українській землі.

Акція пам’яті українських військовослужбовців, загиблих під Иловайском, біля будівлі посольства РФ у Києві. Фото: Serg Glovny / Zuma / TASS

Але Захід воліє надавати Україні риторичну допомогу, дозуючи економічну підтримку піпеткою. Втім, немає жодних гарантій, що надана у великих обсягах допомога не буде розкрадена так само, як це робиться в Росії. Від санкцій Захід втомився раніше, ніж Росія встигла від них знемогти. А вже про те, щоб воювати за і замість українців за свободу і територіальну цілісність, не може бути й мови. Ціна свободи виявилася непосильною як для України, так і для її союзників у світі. Всі вичікують, зате Росія діє.

Війна як прогулянка

Обставин, що склалися в політичному відношенні війна перетворилася для керівництва Росії в розважальну прогулянку (що не відміняє необхідності платити за неї тисячами життів і мільярдами доларів). Росія вважає, що вона може дозволити собі здійснити безкарно практично будь-який акт агресії, крім хіба що дійсно прямого масованого вторгнення регулярних військ на Україну з захопленням її основних промислових центрів. Кремль виходить з того, що у військовому відношенні Україні практично нічого сьогодні протиставити набряклої на нафтових надприбутки російської армії, а Захід втомився від голосінь Києва і в глибині душі був би щасливий, якби Київ тихо і без зайвого шуму змирився зі своєю незавидною долею.

Москва проводить політику щодо Києва «звикання до нових реалій», інструментом якої є нарочито демонстративний кураж. Військове значення нового «синопського бою» смішно, але його морально-політичне значення — колосально. Це ляпас не Порошенко, а всьому народу України. Це показове знущання над українським суверенітетом і збройними силами, багаторазово збільшене і розтиражована засобами держпропаганди (колективні визнання провини членами екіпажу на відео з їх подальшим арештом як військових злочинців) створює кумулятивний психологічний ефект. Мета всіх цих дій одна — придушити волю народу і уряду України, змусити їх повірити у те, що альтернативи немає, і прийняти анексію Криму як нову історичну реальність.

Так беззахисна Україна?

Кремль грає з вогнем. Нинішня слабкість України умовна. В її основі — параліч політичної волі нації, а не відсутність реальних ресурсів для опору. Неготовність воювати не треба плутати з нездатністю воювати. При цьому рішення для України лежить на поверхні. Для цього достатньо згадати про те, що протягом трьох років — з 1991 по 1994 рік — вона була ядерною державою, яка володіла третім у світі арсеналом ядерної зброї, що дістався їй у спадок від СРСР. Лише 16 листопада 1994 року Україна ратифікувала приєднання до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Чвертьвіковий ювілей цієї безпрецедентної події світ повинен зазначити строго через рік, якщо відзначить…

Ідея виходу України з договору про нерозповсюдження не нова. У 2015 році її висловлював і колишній президент України Леонід Кучма, сам же цей договір підписав. З суто правової точки зору Україна має на такий крок повне право. Умовою її приєднання до угоди про нерозповсюдження було підписання Росією, США і Великобританією так званого «Будапештського протоколу», який забезпечував їй недоторканність кордонів за станом на 1994 рік і захист від економічного шантажу. Це дуже повчальний документ, який варто прочитати всім бажаючим взяти участь у дискусії про те, хто винен у тому, що Крим був «не наш».

Борис Єльцин, Білл Клінтон, Леонід Кучма і Джон Мейджор (зліва направо) під час підписання Будапештського протоколу», 5 грудня 2018 року. Фото: Marcy Nighswander / AP

По суті, підписавши «Будапештський протокол», Росія (тоді керована попередником Путіна — Борисом Єльциним) обміняла свої історичні претензії на Крим на кілька тисяч українських ядерних боєголовок, а Великобританія і США виступили гарантами цієї угоди. Тобто за приєднання Криму відповідає не тільки Росія, яка просто «кинула» Україну на боєголовки, але і США з великою Британією, які не вжили жодних дієвих заходів, щоб захистити суверенітет останньої. У такій ситуації вихід України з договору про нерозповсюдження виглядає не менш логічним кроком, ніж продекларований вихід США з угоди щодо ракет малої і середньої дальності, або вихід Росії з угоди про утилізацію ядерних відходів. Зараз взагалі мода така — звідусіль виходити.

Є ще порох в порохівницях…

Чисто теоретично, незважаючи на своє зовні незавидне становище, Україна володіє достатнім науковим і промисловим потенціалом для створення ядерної зброї і засобів його доставки, хоча це, звичайно, і вимагатиме від неї наднапруження сил. На території країни є необхідні запаси урану, є реактори, що дозволяють переробляти його в збройовий плутоній, і є підприємства, здатні виробляти міжконтинентальні ракети і важкі літаки. Втім, щоб доставити щось з Києва до Москви, міжконтинентальна ракета не потрібна.

Таким чином, Україна при певній напрузі сил може створити ситуацію, коли вона буде здатна завдати Росії неприйнятний збиток. Чи Не почне вона тоді вести себе по відношенню до Росії так же провокативно, як Росія веде себе по відношенню до багаторазово перевершує її Заходу? Можливо, цього досі не сталося тільки тому, що політичне керівництво України продовжує займати компромісну позицію, сподіваючись на ефективність «допомоги Заходу».

Але коли українці остаточно зрозуміють, що «закордон їм не допоможе», ситуація може кардинально змінитися, і зовсім не в ту сторону, про яку думає Москва. Але для цього повинні скластися як мінімум три умови: нація повинна пережити нестерпний біль і сором катастрофічної поразки, вона має перестати чекати допомоги ззовні і у неї повинен з’явитися безкомпромісний лідер.

Акції, подібні «керченській захоплення», підштовхують Україну саме до такої «політики відчаю», наслідки якої дуже важко прорахувати. Безкарність для агресора може виявитися ілюзорною мрією. Сьогодні Кремль веде себе по відношенню до Києва, як Федя по відношенню до Шурику у класичній комедії Гайдая. Але Федько, як відомо, погано скінчив. Нікого не треба заганяти в кут, тим більше, якщо в цьому кутку стоїть стара ядерна швабра.

Володимир Пастухов, опубліковано у виданні МБХ МЕДІА

“>

29.11.2018
10:30
Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top