Головні новини

Праця без результату

Проблема не в тому, що українці мало працюють. Як структурні недоліки української економіки прирікають нас на низьку продуктивність праці.

Серед багатьох соціально-економічних ознак, які відрізняють Україну від більшості європейських країн — низька продуктивність праці. Якщо ВВП свідчить про те, скільки благ виробляє країна в цілому, то продуктивність праці показує, як використовуються її трудові ресурси. Тут нам похвалитися справді нічим. Зіставлення обсягу ВВП, тривалості робочого року та кількості зайнятого населення виявляє, що за одну годину український працівник у середньому виробляє товарів і послуг всього на $3,7. Якщо ж брати до уваги не номінальний, а реальний ВВП, показник знижується до $2,8.

Звичайно, частина трудових ресурсів та економічних потужностей Україна втратила внаслідок війни та окупації, але і в 2013-му українець виробляв небагато: за підрахунками економіста Томаса Купе, близько $5. Слід сказати про деяку умовність цих цифр, оскільки значна частина вітчизняної економіки перебуває в тіні, а значить, її показники важко піддаються точному розрахунку. За оцінками експертів МВФ, в роки незалежності тінізація коливалася в межах 35-57% ВВП, що майже вдвічі більше середніх показників для західноєвропейських країн. У 2017-му Міністерство економічного розвитку і торгівлі оцінювало її в 33%, але і ця цифра висока.

В глобальному вимірі $5 є не найгіршим показником у світі. У 2013-му таку ж продуктивність мали, наприклад, Китай і Вірменія. Проте за європейськими мірками вона вважається майже катастрофою. В Україні це відставання прийнято пояснювати по-різному. Одні відзначають велике число вихідних днів і малу інтенсивність праці, інші — недоліки національного менталітету і культури праці, треті — звичку «сачкувати» і імітувати роботу замість того, щоб виконувати її, яку українці успадкували від СРСР. Всі згадані версії більш або менш аргументированны, однак не завжди витримують перевірку фактами. Ці факти свідчать про те, що об’єктивних підстав лаяти працюючих українців — менше, ніж здається, а реальні причини відставання слід шукати в інших сферах.

Те, що українці багато відпочивають, — явне перебільшення. Протягом 2017 року було 11 оплачуваних вихідних днів на свята. Крім того, працівник має право на 24-денну відпустку, а значить, у сумі набігає 35 неробочих днів у році. Однак це в цілому відповідає європейським показникам: в Польщі та Угорщині їх 33, у Литві 34, у Німеччині 29 у Франції 36, а в Австрії — до 38. До того ж із-за тінізації ринку праці українці відпочивають набагато менше, ніж випливає з усередненою офіційної статистики. За оцінками Державної служби з питань праці, в тіньовому секторі зайнято до 5 млн українців, праця яких не регламентується чинним законодавством. Тому типовими явищами в тіні є відсутність оплачуваних відпусток і вихідних, ненормований робочий день, робота у свята тощо. Логічно припустити, що в нинішній економічній скруті відпочивати «по-європейськи» Україні не по кишені, а тому нам слід працювати більше.

Однак прямої кореляції між тривалістю роботи і її продуктивністю немає. Соціально-трудові дослідження довели зворотне: 60-годинний робочий тиждень завжди буде менш результативною, ніж 40-годинний. Аналізуючи міжнародні макроекономічні показники, неважко помітити і те, що найбільш високопродуктивні країни не відрізняються великою тривалістю робочого року. Наприклад, у Греції вона перевищує 2000 рік, але у 2013-му продуктивність тамтешнього працівника більш ніж удвічі нижче, ніж у німця чи француза, тоді як у Франції та Німеччині робочий рік не перевищує 1500 ч. І це не поодинокий приклад, а, скоріше, тенденція. Такі «країни-трудоголіки», як Греція, Мексика, Коста-Ріка або Південна Корея, дійсно мають більш високу трудову продуктивність, ніж Україна, проте їх самих далеко випереджають високопродуктивні країни Західної Європи. Для більшості з них характерна помірна, а іноді відверто низька тривалість робочого року. Отже, проблема не в тому, що українці мало працюють.

Дискусії незмінно провокує тема трудової культури, яку в Україні знищили то радянські репресії, то невдалі пострадянські реформи. Очевидно, історичні пертурбації наклали свій відбиток на ставлення українців до праці, проте переоцінювати цей фактор також не варто. Візьмемо, наприклад, Японію, відому не тільки своїм післявоєнним економічним дивом, але і особливим відношенням до роботи. Глибоко вкорінений культ служіння та корпоративної лояльності змушує японців працювати в режимі самопожертви, що іноді закінчується кароші — смертю внаслідок трудової перевантаження.

У групі ризику знаходиться близько 20% японців, які протягом тривалого часу працюють по 60-65 годин на тиждень. Крім смерті від проблем з серцем до кароші зараховують також самогубства, викликані стресом внаслідок перевантаження. За офіційною японській статистиці, з березня 2014 року по березень 2015 року сталося 1456 випадків кароші. Здавалося б, така жертовна робота повинна давати блискучий результат. Але в 2014-2015 роках продуктивність праці японця склала трохи більше $40 на годину, тоді як у Франції та Німеччині — майже $60. У Кореї, яка також страждає від кароші, продуктивність праці ще нижче — близько $30.

Очевидно, ключ до розуміння проблеми лежить не стільки в тому, як багато і наскільки сумлінно працюють люди, а в тім, над чим саме вони працюють. Кінцевим показником продуктивності праці є не фактичний обсяг вироблених благ, а їх ринкова вартість, тому головне значення має структура зайнятості населення. Тому 100 годин звитяжної праці вантажника ніколи не будуть коштувати стільки ж, скільки 10 годин нейрохірурга або висококваліфікованого інженера.

Це дуже добре видно по галузевій статистиці Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Якщо середня продуктивність праці в Україні становить близько $3 на годину, то в сфері інформації і телекомунікацій цей показник дорівнює $22, фінансів і страхування — $13 мистецтва — близько $12, у будівництві — не менше $9, в науково-технічній галузі та адмініструванні — близько $4 (дані за 2016 рік у фактичних цінах).

Проте в згаданих вище секторах включена невелика кількість працівників. Так, за даними Держкомстату за 2016 рік, інформаційною діяльністю займаються 2,6% українців, фінансами і страхуванням — 3,4%, в мистецтві задіяно 0,5%, будівництві — 4,2%, науково-технічної області — 3,3 %, адмініструванні — 4,1%. Зате більше людей працює в промисловості (36,7%), сільському, лісовому та рибному господарстві (10,3%), торгівлі і ремонті автотранспорту (15,6%), транспортному, складському господарстві та поштової діяльності (13%).

Причому продуктивність праці в цих секторах коливається в межах $1-2 за годину або навіть менше. Виходить, що українці в принципі можуть працювати продуктивно (принаймні, $3 аж ніяк не є нашою стелею), однак переважно зайняті діяльністю з низькою економічною віддачею. Чи Не означає це, що ми просто не готові працювати в областях, що вимагають професійної підготовки? Аж ніяк.

Як свідчать зовнішні оцінки, сильною стороною України є людський потенціал. Згідно зі звітом «Готовність до майбутнього виробництва», представленим на нинішньому форумі в Давосі, за рівнем розвитку людського капіталу України займає 34-е місце серед 100 країн. Проте за рівнем розвитку технологій та інновацій — 74-е, за участі в глобальній торгівлі — 59-е. Аналогічну картину дає також Давоський звіт «Глобальна конкурентоспроможність».

За рівнем вищої освіти та професійної підготовки українці на 35-й сходинці (серед 137 країн), проте за ефективністю ринку праці — на 86-й, за рівнем технологій — на 81-й. Зокрема, по здатності зберігати і залучати таланти наша країна займає 129-е і 106-е місця. Простіше кажучи, українські трудові ресурси навіть на нинішньому рівні не знаходять належного застосування в процесі виробництва.

Сама по собі промисловість може бути високопродуктивної, але для цього вона потребує модернізації: за оцінками дослідників, українська технологічна сфера на 95% належить до III та IV технологічних укладів, які домінували в 1880-1990 -х роках. Отже, робота в цих областях приречена на знижену продуктивність. Яскравою ілюстрацією цього положення були шахти Донбасу, на яких важко працювала ціла армія гірників, але галузь все одно залишалася збитковою. Крім того, вкрай необхідна переорієнтація з простою видобутку сировини на виготовлення готової продукції.

З цим ситуація в Україні майже катастрофічна. Приміром, у 2017-му 20% українського експорту становили чорні метали і лише 2% — вироби з них. Не менш виразну сировинну орієнтацію має українське сільське господарство. Скажімо, готові продукти становили у структурі українського експорту за 2017 тільки 6,5%, зате продукти рослинного походження — 21,3% (серед яких зернові культури — 15%).

Таким чином, проблема низької продуктивності праці в Україні дійсно є. Однак її основні причини полягають в недоліках українських трудових ресурсів, а в особливостях структури економіки і державних інститутів в цілому. Звичайно, рівень освіти і професійної підготовки наших співробітників не варто переоцінювати. Однак більш істотним чинником економічного відставання є те, що трудові ресурси країни задіяні в галузях, які давно належним чином не модернізувалися і орієнтуються на експорт сировини і низькотехнологічною продукції. При таких умовах навіть найбільш самовіддана робота не може бути конвертована у високі прибутки, а отже, приречена бути низькопродуктивною.

Максим Віхров, опубліковано у виданні Тиждень.UA

«>

Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top