Новини Вінниці

«Після вибухової ночі ми зрозуміли, наскільки важлива тиша» — розповідь евакуйованого з Калинівки подружжя

Зі своїми співрозмовниками ми зустрілися 28 вересня. Подружжя Тарського (з етичних міркувань і на прохання самої пари прізвище змінено) вже кілька оговталися від пережитого жаху. Ігор і Яна – одні з тих 30 тисяч жителів, які в ніч з 26 на 27 вересня під вибухи й шум евакуювалися зі свого помешкання в Сальнику.

На обличчі Яни посмішка, проте очі червоні від напруги і безсоння, Ігор похмурий. Він постійно відволікається від нашої розмови через шквал телефонних дзвінків, вибачається, і координує співрозмовників – куди потрібно їхати, кому потрібен одяг, під час інших дзвінків заспокоює, що з його родиною все в порядку і вони не постраждали. Ми ж починаємо розмову з його дружиною.

Яна, розкажіть будь ласка, як Ви себе почуваєте?

— Вже краще, спасибі, — відповідає жінка. – Цієї ночі вдалося навіть поспати кілька годин. – Яна намагається посміхнутися, і посмішка вдається досить вимученою.

Ща Ви можете розповісти про події, які довелося пережити Вашої сім’ї в ту неспокійну ніч?

— Вечір був цілком звичайним. Ми повернулися з роботи додому, повечеряли всі разом – усе як зазвичай. Далі почали готуватися до сну – купували діток, розстелили ліжко, старша донька зібрала портфель до школи, чоловік перевдягав сина… Абсолютно нічого не віщувало біди. Потім зателефонували сусіди, кажуть, щось сталося на арсеналі, то пожежа, то ще щось, треба збирати речі і тікати подалі. Спочатку я подумала, що це якийсь невдалий жарт. Втім, на всякий випадок почала збирати найнеобхідніше.

Коли почалися вибухи, ви були ще вдома або вже почали евакуацію?

— Ні, коли пролунав перший вибух, ми були ще вдома. Це було десь о 21-40 приблизно. Почав дзвеніти посуд, стіни затремтіли, навіть відчинилось вікно. Де-не-де стала сипатися штукатурка. Тоді ми зрозуміли, що часу мало і треба якомога швидше вибиратися. Але постало питання – куди? Справа в тому, що ми живемо неподалік військової частини, навколо – ліс. Куди бігти, спочатку навіть не розуміли. Я все життя проживаю тут, і за всі роки ми навіть не знали, де у нас є бомбосховище.

Вибігли на вулицю з дітьми і найнеобхіднішими речами, і на якийсь момент я відчула себе героїнею якогось голлівудського фільму про апокаліпсис – спалахи, вибухи, перелякані люди, крики…

Ви вирушили до Калинівки?

— Так. Ми разом з дітьми і чоловіком сіли в бус до сусіда, він зібрав ще багато людей і поїхали. По дорозі бачили, як люди тікали хто на велосипедах, хто на мотоблоки, хто автомобілях, були і такі, хто просто тікав.

У Калинівці ми чекали машину біля будинку райдержадміністрації, і в неї потрапило два снаряди. Почало сипатися скло, стало дуже страшно. Але найбільше я переживала за дітей, щоб їх не зачепило, щоб не поранило… Було важко і страшно, а ще ми не зовсім розуміли, що саме сталося. Вже потім, в Калинівці, нам розповіли про пожежу на арсеналі зброї…

Потім нас завели в бомбосховище в поліції, пробули там десь півгодини. Після цього за нами приїхав знайомий на авто, і повіз нас через Турбів до батьків у Вінницю. Весь цей час у нас телефони розривалися, почали дзвонити рідні, знайомі, близькі, але відповідати на дзвінки не було часу.

— Я б ніколи не подумав, що у нас таке може статися, — розповідає чоловік Яни Ігор. – А тут таке… Але знаєте, варто відзначити, що там, в Калинівці, паніки та істерики було значно менше, ніж тут, у Вінниці. Особливо в соцмережах. Як ми добралися до батьків, зайшли в Інтернет і реально були шоковані – «горять химсклади», «трупи», «села знищені», «вже зловили мародерів» і тому подібне. На якусь частку секунди стало моторошно. Але потім заспокоїлися, особливо після перевірки цих «новин» на офіційних сайтах – МНС, міськради, облдержадміністрації. Я реально не розумію «диванних кореспондентів», які не знаючи реального стану речей роблять такі інформаційні докори… навіщо тривожити людей ще більше?

А як відреагували ваші діти?

— Син, оскільки ще малий, не дуже злякався, він думав, що це феєрверки, — каже Яна. – А ось дочка налякана… Спати не могла, плакала, досі здригається від гучних звуків… Напевно, варто звернутися до психолога. Знаєте, я ніколи б не могла подумати, що потраплю в таку ситуацію… Я досі не знаю, чи є ще у нас житло, буде нам куди повернутися… Не дарма кажуть, війна ближче, ніж здається…

Мені відомо, що повернувшись в місто Ви також допомагали евакуйованим?

— Це вийшло спонтанно. Створила групу в мобільному додатку, щоб повідомити всім, хто дзвонив, що ми живі-здорові. А далі почала додавати інформацію, яку знаходила в інтернеті – де приймають евакуйованих, де годують, де можна заночувати, де отримати психологічну допомогу тощо.

— Ми дуже вдячні всім небайдужим, хто підтримував нас і інших людей, — каже Іго. – Ця надзвичайна ситуація довела ще раз, що українці не залишать в біді нікого. Що чужої біди не буває.

— А ще, — додає Яна, — ми зрозуміли, наскільки важлива тиша і що саме означає вислів – «добраніч»…

myvin

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top