новини корупції

Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського

Про трагічні події серпня 2014 року — людина, якого вже немає в живих …

У Печерському районному суді р. Києва досі розглядається справа за обвинуваченням у державній зраді полковника Івана Безъязыкова, який у минулому році вийшов з полону. Оскільки полковник не відноситься до «майданівцям» або «добровольцям», його справа не має такого широкого резонансу, як в інших випадках, коли мова йде про долі громадських активістів. У той же час, відбувається безпрецедентне в судовій практиці подія: судять полковника Збройних Сил України, який, перебуваючи в полоні, нібито співпрацював з сепаратистами.

Справа Івана Безъязыкова може бути ключем до відповіді на одне з головних питань, яке цікавить українське суспільство: хто винен у розстрілі українських військ під Иловайском?

Полковник служив у штабі сектору Д, очолюваного генералом Петром Литвиним, більшість якого військ 13-го серпня 2014 року в результаті артилерійських обстрілів залишили свої позиції і самовільно повернулися додому. Важлива шосейна дорога, а також великий шматок російсько-українського державного кордону опинилися в руках ворога.

Тепер генерала Литвина, а також його штаб звинувачують у тому, що вони нібито приховали ці обставини, із-за чого українські війська потрапили в пастку.

Однак начальник штабу сектора Д полковник Петро Ромигайло ще восени 2014 року, під час розгляду цієї справи спеціальною парламентською комісією, відкинув ці звинувачення і довів, що неодноразово доповідав про небезпеку начальнику Генерального штабу ЗСУ та керівництву проведення АТО. З його слів випливало, що керівництво не звернуло уваги на загрозливу ситуацію, яка склалася в секторі Д.

Між тим сім’ї військовослужбовців 30-ї окремої механізованої бригади, які, ймовірно, загинули під Степановкой і Мариновкой, вимагали від генерала Петра Литвина і інших відповідальних осіб розшукати тіла близьких. Саме під їх тиском полковник Іван Безъязыков, майор Валерій Шмигельський і капітан Е. Мандажи 16-го серпня вирушили з білим прапором у село Степанівка, щоб домовитися про передачу тіл, де їх і захопили в полон.

Чому в цю відрядження поїхав начальник Сектору розвідки Д полковник В. Безъязыков? Відповідь досить проста: більше нікому було це зробити. В секторі Д залишалося дуже мало людей. Пізніше письмові свідчення про цю поїздку, а також про перебування у полоні, надав майор юстиції Валерій Валентинович Шмигельський. На жаль, цей достойний офіцер, випускник Військового інституту Київського університету ім. Т. Шевченка, учасник миротворчих операцій, трагічно загинув в ДТП 5 червня 2016 року.

Наводимо свідчення Валерія Валентиновича майже без змін. З етичних міркувань ми тільки опустили прізвища зрадників, які перейшли на бік ворога, оскільки, очевидно, члени їх сімей живуть в Україні і до цього злочину не мають відношення.

«16 серпня 2014 року я перебував в смт. Кутейникове, Амвросіївського району Донецької області. Приблизно в 9:00 ранку до мене підійшов полковник Міцель Ф. Ст. — начальник Ужгородського зонального відділу Військової служби правопорядку та повідомив, що в с. Степанівка, Шахтарського району Донецької області в ніч з 13 на 14 серпня відбувся бій між підрозділами 30-ї окремої механізованої бригади і сепаратистами. В ході бою ймовірно були людські втрати, і підрозділ Збройних Сил України змушене було залишити с. Степанівку. Полковник Міцель Ф. В. сказав мені, що в секторі «Д» формується переговорна група, до складу якої повинні увійти представник Військової служби правопорядку. Завданням цієї групи буде виїзд в село Степанівка та проведення переговорів з сепаратистами, про надання останнім можливості (вивезення А.) тіл загиблих військовослужбовців. Оскільки переговорна група була створена за розпорядженням начальника штабу сектора «Д» полковника Ромигайло П. Д., я погодився увійти до складу переговорної групи.

Приблизно в 11 годин 16 серпня, 3 офіцера (полковник Безъязыков В. М., я капітан Мандажи Е. П.) і група прикриття з кількох військовослужбовців роти глибинної розвідки вибула в село Степанівку. Я з розвідниками рухався на БТР-80, а полковник Безъязыков В. М. і капітан Мандажы Е. П. на позашляховику Міцубісі. Таким чином ми доїхали до останнього населеного пункту, контрольованого ЗС України — с. Петровське. Там ми залишили групу прикриття і БТР-80, і втрьох вирушили у Степанівку на позашляховику Міцубісі.

На автомобілі був прикріплений білий прапор.

По дорозі ми заїхали на Савур-Могилу, яка станом на 16 серпня ще утримувалася нашими військовослужбовцями. Уточнивши в них обстановку, ми поїхали далі в село Степанівку.

Приблизно через кілометр ми пробили автомобільну шину, і вирішили поміняти запасне колесо. Я з капітаном Мандажи Е. П. займався заміною колеса, а Безъязыков В. М. дивився на село в бінокль, але, за його словами, він нікого не побачив. Протягом години, поки ми міняли колесо, Степанівку обстрілювали з важкої артилерії з боку наших позицій. Полковник Безъязыков В. М. до комусь подзвонив і попросив, щоб перестали стріляти, оскільки ми перебували біля самого села.

В’їжджаючи в село, ми не зустрічали і не бачили ні одного живого людини.

Коли ми заїхали в центр села, я залишився біля автомобіля, а Безъязыков В. М. і Мандажи Е. П. сказали, що пройдуть ще метрів 50 вперед, і якщо нікого не зустрінуть, ми повернемося назад. Через 10-15 хвилин вгорі в повітрі я почув якийсь шурхіт і зрозумів, що село знову обстрілюють. Приблизно в 15-20 метрах від мене почали рватися снаряди. Один осколок потрапив мені в кевларовий шолом позаду, коли я стрибнув за купу відсіву. Так я пролежав приблизно хвилин 10-15, можливо, на якийсь час втратив свідомість, а потім, коли трохи очуняв, відповз за паркан, який частково був зруйнований. Через 10 хвилин я почув, що капітан Мандажи Е. П. голосно кричить моє ім’я. Я піднявся і вийшов на дорогу. Приблизно в 30 метрах від мене рухалося кілька озброєних чоловіків з націленими на мене автоматами. Один з них ховався за спину Мандажи Е. П., у якого були зв’язані руки. Ламаною російською мовою мені викрикнули, щоб я зняв свій автомат, і відкинув його подалі від себе. Коли я це зробив, до мене підбігли двоє людей і кинули мене на землю обличчям вниз.

З їхньої розмови я зрозумів, що це найманці з Чечні. Коли я їх запитав, один з них відповів мені, що він офіцер збройних сил Чечні. На питання, що він робить в Україні, від відповів, що захищає «російських братів» від бандерівців. Коли мені зв’язали руки, заштовхали в наш автомобіль і відвезли в сусіднє село Дмитрівка, і кинули нас трьох у стічну яму. В ямі ми провели кілька годин. Протягом цього часу нас поодинці діставали з ями і водили на допити. В ході цих так званих допитів сепаратистами неодноразово застосовувалася грубе фізичне насильство, погрози вбивством, імітація розстрілу в голову.

Зброя: АКС-74 і 240 патронів 5,45 до нього, дві гранати РГД-5, магазин з вісьмома патронами до ПМ, особисті документи та матеріальні цінності у мене були відібрані під час затримання.

Потім, коли стемніло, нас повантажили у вантажний мікроавтобус і, як потім виявилося, повезли в р. Донецьк.

У Донецьку нас із зав’язаними очима завели в якийсь підвал і знову почали допитувати. Після цього нас знову посадили в автомобіль та відвезли, як потім стало зрозуміло, будівля Донецького обласного управління СБУ. Там, у підвальному приміщенні були обладнані кілька камер, у кожній з яких сиділо багато людей. Нас розвели по різних камерах.

Протягом мого перебування в підвалі майже кожен день в камери приводили нових полонених із Збройних Сил України.

22 серпня нас перевели в колишній архів Донецького обласного управління СБУ. Кількість заручників станом на 22.08.14 було 54 особи.

24 серпня нас всіх вивели на так званий парад військовополонених в центрі р. Донецьк. Мене і інших полонених підняли в архіві СБУ близько чотирьох годин ранку і ніхто не конкретизував: куди нас поведуть, хоча ходили чутки, що нас поведуть на парад військовополонених, або поженуть на мінне поле в аеропорт «Донецьк». Терористами нам було доведено, що хто не піде, то він буде розстріляний. Всі цю команду виконали, в моїй присутності нікого не розстрілювали і не били. Після здійснення так званого параду нас повернули в камеру архіву СБУ.

Умови проживання були жахливими, а харчування незадовільним і недостатнім. Майже 70 днів їли тільки хліб і водянисту кашу, яку готували в їдальні СБУ. Булка хліба ділилася між 10-12 особами. Бувало, що охоронці за кілька днів забували про нас, і ми відвідували туалет прямо в камері (мали пляшки в камері і т. д.).

Крім того, кожного з полонених неодноразово викликали на допити до представників так званої ДНР. Допити проводило особа з позивним «Заєць», якого звати Віктор Васильович, зростанням він 185 см, з чорними волоссям на голові, короткозорий і при особистому спілкуванні користується окулярами і має навички працівника правоохоронного органу, уродженець міста Ярмолинці Хмельницької області, і особа з позивним «63», психічно неврівноважений, агресивний, прихильник панування слов’янства на планеті, називав себе «руським», він у віці 50 років, зріст 175 див.

Охорону здійснювали озброєні сепаратисти, з їх слів були на 80% жителі р. Слов’янська. Охоронці: позивний «Крутий» — Пилипенко Сергій Іванович, 1957 р., родом з Черкаської області. Позивний «Адреналін» — Колесник Іван Іванович, родом з Амвросіївського району. Позивний «Кент» — Іщенко Ярослав, 01.01.91 р., родом зі Слов’янська. Позивний «Кирило» — Коняхін Олександр, 1987 р. н., житель р. Слов’янська.

Протягом першого місяця перебування в заручниках у приміщенні УСБУ в Донецькій області бік сепаратистів перейшло чотири військовослужбовців внутрішніх військ і військовослужбовець Збройних Сил України — механік-водій 24-ї окремої механізованої бригади«.

Ярослав Тинченко, опубліковано у виданні Тиждень.UA

Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top