Головні новини

Чому ГПУ бореться з медіа, а не з «діамантовими прокурорами» у своїх рядах

Генеральний прокурор Юрій Луценко, через тиждень після того, як Печерський суд постановив надати ГПУ доступ до внутрішніх документів редакції «Нового часу», роз’яснив громадськості, що це рішення жодним чином не заважає журналістської діяльності.

Просто слідству іноді потрібно «знаходити витоку в правоохоронних органах, а також іноді отримувати невідомі слідству факти». Ну, і чому б, питається, виданню в цьому випадку не піти назустріч правоохоронцям? Особливо якщо врахувати, що весь сир-бор вийшов з-за публікації статті Івана Верстюка «Діамантова дочка».

Мова в ній йшла про навчання дочки екс-заступник прокурора Київської області Олександра Корнійця у Великобританії. За похвальну тягу дівчата до знань плодовитий батько заплатив понад £120 тис. При зарплаті 200 тисяч гривень в рік. З «діамантовим прокурором» розуміються вже четвертий рік, і всі не можуть довести його провину. А витік інформації може зашкодити слідству – так, виявилося, вважають у ГПУ. Після того, як точно так раніше вважав сам Корнієць. Власне, за його сигналом і почався пресинг «Нового часу» та автора статті, якому загрожують кримінальним переслідуванням.

У посольстві США висловили розчарування таким поворотом подій, додавши, що українські посадові особи повинні підтримувати незалежну журналістику, «а не душити її».

А представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Харлем Дезір заявив: «Право журналістів на захист конфіденційних джерел є ключем до вільної преси і журналістських розслідувань. Я закликаю владу дотримуватися цю конфіденційність, особливо коли журналісти висвітлюють питання, що становлять суспільний інтерес».

Власне, це узагальнений погляд Заходу на те, якими повинні бути стосунки влади і медіа. І те, що ця точка зору полярно розходиться з думкою українського генпрокурора, показує, наскільки Україна далека від тих ідеалів, які проповедуются з високих трибун першими особами держави. У кращому випадку у сфері свободи слова ми тупцюємо на місці. У гіршому — дрейфуем на схід, хіба що трохи поступаючись ідіотизм нашого сусіда, де багато «сил» і строків за пости в інтернеті.

Це типова поведінка failed states – держав, які не відбулися. Майже така його ознака, як бубони під пахвами у ураженого чумою. Свідоцтво реальних прагнень влади в куди більшій мірі, ніж мантри про шлях до ЄС і НАТО. Причому не потрібно навіть бути досвідченим знавцем міжнародного права, щоб зрозуміти, чому жорна державної машини у тих же Сполучених Штатах не можуть перемолоти тамтешні медіа в кісткову муку.

Головних причин тут дві: перша поправка до Конституції і відносини всередині журналістського співтовариства.

Як це все діє, дуже наочно було показано в недавньому фільмі Стівена Спілберга «Секретне досьє» (The Post) з Томом Хенксом і Меріл Стріп у головних ролях. Розказана історія є своєрідною преамбулою до Уотергейтськом скандалу. Під час війни у В’єтнамі військовий аналітик Держдепартаменту Деніел Еллсберг супроводжує американські війська в бою, документуючи успіхи США в регіоні для міністра оборони Роберта Макнамари.

Пізніше, розчарувавшись у своєму колишньому шефові і політиці подвійних стандартів, Еллсберг копіює сотні секретних звітів і передає їх в The New York Times. Мета – показати, що уряд брехав своїм громадянам щодо в’єтнамської кампанії. Суд зупиняє почалася було публікацію. І тоді на політичну сцену виходить конкурент NYT – The Washington Post.

В руках редакції виявляються документи того ж самого джерела, одного разу вже призвів до судової заборони. Білий дім переходить в наступ. Власниця і головний редактор WP довго не можуть прийти до спільного рішення. У разі публікації WP загрожує або розорення, або тріумф. В залежності від того, яку позицію займе Верховний суд.

Нарешті вони вирішуються: публікувати. Після чого обидві газети постають перед високою Фемідою, апелюючи до Першій поправці до Конституції. Поки триває розгляд національні ЗМІ підхоплюють історію.

Суд виносить вердикт на користь NYT і WP. Розлючений Ніксон вимагає позбавити репортерів останньої акредитації в Білому домі. До початку Вотергейту, що коштував йому президентського крісла, залишається рік.

Що таке Перша поправка? Вона – одна з десяти, що входять у Білль про права. Їй майже 130 років. І вона, в числі іншого, забороняє уряду ухвалювати закони, які обмежують свободу слова і преси. Якщо інформація визнається важливою для суспільства, то її публікація не може тягти за собою кримінальне переслідування. З яких би джерел дані не були отримані.

Для американців війна у В’єтнамі була вкрай травматичним досвідом – не тільки військовим, а й соціальним. Саме тому пролити світло на те, що відбувалося в Індокитаї, був життєво необхідно. Для нас важливо все, що пов’язано з Майданом, Кримом, війною на Донбасі. Але не менш важливі справи, марковані як корупція.

Ця ракова пухлина пожирає країну. На тлі цих невтішних реалій заяву про те, що оприлюднена інформація може зашкодити слідству (так ще спровокована «діамантової» персоною, справа якої так довго і, схоже, не надто успішно розслідується), залишає саме те відчуття, про яке сказав главред «Нового часу» Віталій Сич: це спроба ГПУ прикрити корупцію прокурорів. В які б одежі це все не намагалися упакувати Юрій Віталійович і його відомство.

І ще одне. Якщо таке «педантичне» час, коли, як казав Жванецький, «один необережний рух – і ви батько» — тобто коли будь-яке підозріле ворушіння Луценко може позначитися на рейтингу Порошенко, влади дозволяють собі діяти настільки безпардонно, то що ж вони будуть робити потім? Коли (ну раптом!) виграють і підуть на другий термін.

Мочити неугодні видання та їх співробітників у сортирах?

«>

23.02.2019
18:43
Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top