новини корупції

Будні «ЛНР»: раніше було краще, але і зараз жити можна

Колись під час ремонту нам не вистачило шматка лінолеуму. Ну, помилилися, коли купували – не врахували поріг. І майстер, клавший лінолеум, цей самий видатний шматок порогу доточив. Поклав планку, завів шматочок, загалом, жити можна. А у відповідь на наші страждання сказав: «Два дні поживете, потім перестанете помічати. Звикнете!»

В той момент мені здавалося, що звикнути неможливо – саме видне місце. І як показав досвід в роки, до багато чого, якщо не до всього можна звикнути з цього ж нехитрому принципом: два дні ще буде різати око, потім стане не так помітно, а потім і зовсім буде сприйматися так, як ніби саме так було завжди. Я про те, що зміни в житті, у місті, в сьогоденні і майбутньому багатьма сприймаються саме так: раніше було краще, але і зараз жити можна.

Ззаду мене на зупинці родина проводжала гостей і давала оцінку настроям спільних знайомих: «Так, погано, що її чоловік загинув у війну, але вже три роки минуло, життя не стоїть на місці, потрібно йти вперед! А вона: «Війна-війна!». Для багатьох ці три роки перестали бути чимось диким, абсурдним, тим, чого не повинно бути – до нових реалій звикли.

Моя знайома після загибелі цивільного чоловіка-«ополченця» пройшла складний шлях оформлення всіляких пенсій для себе і дочки, зараз набуває спадщину за його квартирі. І для неї ця боротьба з інстанціями, збір довідок, тяготи першого часу стали такою ж реальністю, як час з ним до війни, до його поранення, до року з ним по лікарнях… І вона звикла, стала бачити якісь перспективи попереду і радіти цим перемогам у вигляді безкоштовного харчування для дитини в школі, пенсії для себе. Навколо люди живуть, виходячи з реалій саме сьогоднішнього дня, звичайно, шкодуючи на словах про всі втрати.

Так, шкода, що війна, але разом з нею комусь перепав шматок пирога у вигляді гуманітарки, комусь- дві пенсії, кому-то нові вікна замість вибитих… І навіть при всій начебто сміхотворності останнього, моя приятелька отримала нові пластикові вікна у всю квартиру, тому що у війну у неї вилетіли шибки у всіх її старих ще дерев’яних вікнах. І сама б вона не поставила ці нові пластикові вікна собі ніколи. І вона скаже абсолютно чесно, що війна – це погано, але, подумавши, знайде з десяток переваг для себе і своєї сім’ї в цьому новому житті: дочка посіла керівну посаду, а в її віці за колишнього життя це було неможливо, син поміняв за ці три роки три керівні посади – одна вище іншої.

І знову з колишньою житті це було неможливо ще років двадцять – такі «крісла» давали за особливі заслуги і в особливому віці, ймовірно, щоб особливо не засиджувалися в них. І син, і донька, розповідаючи на сімейних зустрічах про свої успіхи і перспективи, крім труднощів захоплено говорять про відрядження в Ростов, Москву, Пітер… Про те, що раніше могли собі дозволити тільки за свій рахунок. Це бонуси нового життя, а з ними і гуманітарка, і велика зарплата, і плани. Але на словах, звичайно, всі скажуть, що війна – це погано, життя нелегке і складнощів дуже багато. А ще через рік-два повернення до якоїсь іншої житті буде ще більш нереальним. Люди пускають корені у своє сьогодні і приміряються до майбутнього, а майбутнє навіть у світлі цієї війни не у всіх таке вже й погане.

Ольга Черненко
Источник

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top