Головні новини

Александр Павличенко: «В национальном законодательстве должны быть закреплены и функционировать нормы международного гуманитарного права»

В Украине правозащитники и юристы давно обращают внимание на необходимость гармонизации украинского законодательства, прежде всего Уголовного кодекса, с положениями международного права. Потому что без этого очень сложно расследовать военные преступления, которые совершает РФ — ее военные и спецслужбы, а также их приспешники из граждан Украины в оккупированных Крыму и Донбассе. Кроме того, это значительно поможет Украине отстаивать свои интересы в международных судах, которые рассматривают ее иски к России. Также в Украине есть проблемы с осуждением военных преступников в национальных судах, поскольку в Уголовном кодексе есть только одна статья, предусматривающая ответственность за нарушение законов и обычаев войны. Еще один пример — Украина признала депортацию крымских татар актом геноцида и призвала страны мира дать такую ​​же оценку этому преступлению. Однако преступления против человечности у нас не криминализированы. Эту неприятность должен был законопроект №9438, внесенный правительством в Верховную Раду еще в декабре прошлого года. Но в повестку дня он так и не был внесен. Как преодолеть проблему и почему она возникла, говорим с Александром Павличенко, исполнительным директором Украинского Хельсинского союза по правам человека в программе «Вопрос национальной безопасности» (проект Центра журналистских расследований, эфир ТРК Черноморская).

Александр Павличенко, исполнительный директор Украинского Хельсинского союза по правам человека Фото: investigator.org.ua

Валентина Самар: Законопроект № 9438 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права» писався 3 роки правозахисниками і тепер лежить без руху, хоча профільний комітет схвалив його до прийняття за основу. Чому?

Олександр Павліченко: Він писався, якщо чесно, десь впродовж півтора року – це був процес з 2015-го по 2016-ий рік. І з 2016-го — початку 2017-го року процес просування цього законопроекту або тексту, який ліг в основу законопроекту, йшов вже коридорами влади через Міністерство юстиції, яке погодилось на той час визначити його як урядовий законопроект. Відповідно, відбувалися різні узгодження, процедурні питання вирішувалися перед тим, як внести його до парламенту і зареєструвати цей текст як законопроект.

Ми постійно наполягали на тому, щоб цей процес був якомога швидший. Писали цей текст юристи. Я не писав текст, тому не буду брати на себе таку велику пошану. Я опрацьовував якісь там шматки, допомагав, але то не називається писати текст.

Чому на сьогоднішній день текст закону не прочитаний всіма народними депутатами і не поставлений на голосування? Це говорить про бачення пріоритетів і актуальності цього тексту, який вносить зміни до кримінального і кримінально-процесуального законодавства, даючи нові поняття. Поняття, які справді запроваджують норми міжнародного гуманітарного права в наше чинне кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Тобто як зробити так, щоб та сама 438 стаття – про воєнні злочини – запрацювала? Щоб був не тільки визначений злочин, охарактеризований, а щоб була вся інструментальна лінійка, яка б дозволяла його зробити таким, що працює в системі кримінального судочинства.

Валентина Самар: Щоб його можна було застосувати на підставі цього закону?

Олександр Павліченко: Звичайно. Щоб для слідчих, для прокурорів, для суддів було зрозуміло, яким чином застосовується ця стаття, в якому випадку. Щоб не було дублювання, що це або, можливо, тероризм, або, можливо, воєнний злочин, а чому це злочин проти людяності, а чому це геноцид або злочин агресії – де ця межа кваліфікації, як це все робиться, які збираються докази. І тут є ще принцип субсидіарності: де є дискреція України як держави, як може сама розслідувати і притягати до відповідальності, а де вже не вистачає її внутрішніх ресурсів, і вона повинна звертатися до міжнародних інстанцій, зокрема до Міжнародного кримінального суду, до Міжнародного суду ООН, до інших міжнародних інституцій, які так само керуються безпосередньо цими нормами.

Валентина Самар: Якщо ми конкретизуємо, то що саме, на ваш погляд, з того, що закладено в цьому законопроекті, викликає це гальмування? І чим воно все-таки спричинене?

Олександр Павліченко: Перше – це невбачання, можливо, того, що в національному законодавстві мають бути закріплені і реально функціонувати норми міжнародного гуманітарного права як норми права, замість того, щоб відсилатися до міжнародних документів, не спираючись на національне законодавство. Причому не знаючи, яким чином ці міжнародні документи можуть бути застосовані в системі українського судочинства. Друге – відсутність політичної волі. Тобто якби була критична маса народних депутатів, які б вбачали, що це є необхідним і обов’язковим процесом внесення і функціонування таких правових норм, це б відбулося набагато швидше. Цього немає і не відбуваються ці процеси.

Фото: investigator.org.ua

Валентина Самар: А вони не бачать тому, що це ніяк не впливає на їхнє існування сьогодні?

Олександр Павліченко: Є й технічні питання, які можуть викликати якісь застереження, зауваження, тому що цей законопроект вже виписувався як комплексний, як не такий, що є, наприклад, одна стаття — 438, яка розшифровувалася в три абзаци, замість двох. Ні, йдеться про те, що це є комплексний законопроект, який передбачає досить суттєві і такі наскріжні зміни в різних законодавчих актах, в різних кодексах, навіть в Адміністративному, не кажучи вже про Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси. І, відповідно, вносяться зміни до багатьох статей. Це є досить непростим процесом, тому що треба ще й узгоджувати всі оці зміни, які відбуваються. Вони мають відбуватися на одній платформі, з урахуванням всіх одних стандартів, і не порушувати ту систему, яка на сьогоднішній день вибудована між Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами. І такий тонкий інструмент передбачає гарну підготовку — фахову для тих, хто розуміється на цьому. І для першого читання це досить складний текст. Крім того, оскільки він виписувався різними і на різних етапах були долучені різні фахівці (створювала одна команда, трошки доповнювала команда з Міністерства юстиції), відповідно, там є певні різні пласти, і цей текст різної якості. Він не є на 100% узгоджений, але дякую членам комітету, які поставилися з розумінням, вони розуміють важливість цього тексту, і завдяки їм було проголосовано через комітет цей текст і внесено до першого читання. Проте в них так само є зауваження і застереження про те, що цей текст вимагає доопрацювання.

Валентина Самар: Про це в рішенні комітету і сказано. Я розмовляла з Андрієм Кожем’якіним, який очолює Комітет із забезпечення правоохоронної діяльності. Він відмовився від інтерв’ю на камеру, але ми з ним поговорили телефоном, і на моє питання – чому цей законопроект наразі без руху, він сказав: «Ставте всі питання спікеру Андрію Парубію». Із чого я можу зробити, мабуть, висновок, що головне гальмо – це керівництво Верховної Ради, яке з якихось причин гальмує просування цього законопроекту.
Один із співавторів законопроекту №9438 Костянтин Задоя – доцент Київського Національного Університету імен Т. Г. Шевченка відгукнувся на наше прохання і написав дуже гарну статтю для «Дзеркала тижня», яка називається «На шляху до українського Нюрнберга». І там, серед іншого, він пише про шість міфів, які існують в нашому законодавчому Олімпі чи в законодавчій владі, чи серед військових, які і гальмують прийняття цього законопроекту, та інших, які могли б гармонізувати наше законодавство до положень міжнародного гуманітарного права. Зокрема, він говорить про такі міфи. Міф №1 — «Кримінальне законодавство досконале й не потребує внесення змін», і за тими статтями, які є в КК, можна судити за ті злочини, які відбуваються під час нинішньої міжнародної збройної агресії Росії проти України. І є стаття 438, яка дозволяє карати за порушення законів і звичаїв ведення війни.

Міф №2 – «Основні злочини, за міжнародним правом, можна переслідувати як «загально кримінальні».

Міф № 3 про те, що якщо ми ухвалимо такий закон, якщо ми ратифікуємо Римський статут, то Росія зможе також притягати Україну або українських військових в Міжнародному суді за воєнні злочини проти населення, наприклад, Донбасу.

Що ви скажете про ці міфи?

Олександр Павліченко: Коли ми говоримо про більшість з таких ситуацій, то для якогось конкретного народного депутата це може стати причиною, щоб просто відмовитися від голосувати за цей законопроект. Разом з тим ці всі міфи мають і своє певне підґрунтя, і також можуть бути опротестовані і розбиті. Наприклад, коли ми говоримо про ратифікацію Римського статуту, Україна по факту вже визнала дію норм Римського статуту, звернувшись до Міжнародного кримінального суду і очікуючи рішення прокурора МКС щодо того, як досліджуються надані докази і по Майдану, і по сходу, і по Криму. Відповідно, говорити, що ми де-факто не визнаємо Римський статут, відтак ми маємо певний імунітет убезпечення, що наша сторона жодним чином не може бути притягнена до норм Римського статуту — це ілюзія. Треба розуміти, що якщо вчинялися якісь злочини проти мирного населення, а це могли бути просто невибіркові обстріли, коли з ГРАДу обстрілювали населений пункт, де стояли бойовики, а там знаходилось мирне населення, а так було в ході цього конфлікту. Я особисто був у багатьох місцях, проїхав всі прикордонні міста, де на лінії розмежування відбувається протистояння між Російською Федерацією або її наймитами і Україною, і є ситуації, коли скидалися бомби з літаків на початку війни, коли було розбито кілька будинків або під’їзд в будинку був зруйнований, тому Україна має розуміти, що за це буде відповідати вона, якщо вона належним чином не провела розслідування, не відшкодували збитки, не покарала винних. Війна не списує все. Війна в сучасному світі все записує і потім ці записи будуть підняті.

Повертаючи до питання – чи міф, чи ні: незалежно від того, чи буде ратифікований Римський статут чи ні, всі злочини так чи інакше будуть предметом їх ретельного дослідження і притягнення винуватих до відповідальності за їх вчинення, за їх не розслідування. Тому тут потрібно бути свідомими того, що Україна має йти обраним шляхом (якщо вона вже проголосила, що йде в напрямку до НАТО, до європейських цінностей, і ми спираємося саме на західні системи в захисті нашої територіальної цілісності), то ми не можемо мати подвійні стандарти. І казати, що ось тут це застосовується, коли ми говоримо, що вони винуваті, а щодо нашої сторони, то тут ми самі розберемося.

Валентина Самар: Це чисто українська тенденція – ми проголошуємо, починаємо дуже активно щось просувати і потім на півдороги зупиняємося. З тими ж стандартами НАТО: ми вносимо зміни до Конституції, причому продовжуємо красти в армії.

Олександр Павліченко: Так, бо ми ж проголосили, що ратифікуємо Римський статут.

Валентина Самар: Ми звернулися до Міжнародного кримінального суду, водночас наше законодавство не гармонізоване з міжнародним гуманітарним правом.

В останній тиждень дуже часто звучало слово «геноцид». Це пов’язано було, звичайно, з 75-ю річницею депортації кримськотатарського народу з Криму. Дата велика. На жаль, не тільки геноцид відсутній у Кримінальному кодексі України, але й винні у геноциді і інших злочинах проти людяності, в Україні до сих пір в жодному провадженні поки що ще не визначені. Ніхто за це незасуджений.

Проте мало просто визнати геноцид, варто ще поставити питання про подолання його наслідків. А в цьому плані в Україні не те що законодавства немає, про це вголос мало хто говорять.

Чи можете ви навести якісь приклади зі світової практики, коли б на рівні національних судів були розслідуванні міжнародні злочини?

Фото: investigator.org.ua

Олександр Павліченко: Фактично йшлося про створення так званих гібридних судів, коли на національному рівні були створені суди з або зі спеціально тренованими національними суддями, які брали участь в розслідуванні таких злочинів і ухваленні вироків за такі злочини, або ж із залученням міжнародних суддів. Точно такі суди працювали в Хорватії, коли розслідували воєнні злочини, і ми спілкувалися з суддею, який працював в такому гібридному суді. Міжнародні гібридні суди працювали в Колумбії, коли розслідувалися злочини такого ж кшталту. Ми говоримо про те, що коли йдеться про події, наприклад, в Руанді чи в Чаді, де втручається Міжнародний кримінальний суд, там так само є намагання створити систему національних судів, які б працювали за стандартами з використанням норм міжнародного гуманітарного права. Нагадаю, що там набагато складніші за серйозністю злочини, ніж злочини, пов’язані навіть з конфліктом на Балканах, там йдеться про вбивство сотень тисяч представників мирного населення. Це був справжній геноцид – та ж сама Руанда, яка характеризується геноцидом проти Тутсі, цілої народності, яка була винищена — майже до мільйона загиблих за досить короткий проміжок часу. Тут саме міжнародне втручання і розслідування цього злочину на міжнародному рівні дозволило дати належну оцінку тому, що відбулося, і притягнути до відповідальності якомога більше тих, хто вчиняв цей злочин, або був причетний до його організації.

Валентина Самар: Згадуючи, що в нас є всього один вирок за воєнний злочин, як ви вважаєте, яким чином можна було б активізувати цю роботу в Україні? Теж гібридні суди?

Олександр Павліченко: Я думаю, що треба розглядати можливість, по-перше, гібридних судів, які б запрацювали після того, коли буде можливим притягати до відповідальності не в заочному провадженні, а справді в реальному провадженні тих, хто вчиняв ці злочини. Оскільки натренувати і тримати «під паром» натреновану армію прокурорів, слідчих і суддів, які були б готові працювати за цими стандартами, це досить велика розкіш і дороге задоволення, що практично нереально для сьогоднішньої України з її станом сьогоднішньої системи судочинства.

Валентина Самар: Скільки років на це потрібно було б, якби дійсно взялися готувати оцю армію, як ви кажете?

Олександр Павліченко: Я думаю, що це десь рік-півтора, з урахуванням того, що ефективно працює судова система, і в нас буде той ресурс, з яким можна буде працювати. Тому що частина з цих представників судової системи, будуть залучені вже з існуючої судової системи. Тобто це не будуть створюватися якісь нові професіонали, нові судді, нові прокурори, це буде перекваліфікація, підвищення кваліфікації і навчання тому, яким чином застосовувати норми МГП (міжнародне гуманітарне право – ред.) для того, щоб вони працювали як інструмент прямої дії в національній системі судочинства.

І другий момент – повинні бути суб’єкти і об’єкти цього процесу. Тобто мають бути безпосередньо ті, хто вчиняв ці злочини з тим, щоб мати можливість належним чином проводити всю систему збору доказів доведення, щоб судовий процес був справедливий, відкритий та в стандартах, які вимагаються до такого класу процесів.

Валентина Самар: Такі люди є: вони затримані, арештовані, під слідством знаходяться, але там злочини кваліфікуються навіть не за 438-ю статтею, їх притягують до відповідальності за терористичну діяльність, за підготовку до терористичних актів тощо.

Олександр Павліченко: Яка кількість росіян перебуває в українських тюрмах?

Валентина Самар: Ми не можемо назвати цю цифру, тому що СБУ не дає відповіді на наші запити. Ми навіть цієї цифри е знаємо.

Олександр Павліченко: Ні, ми знаємо точно. На сьогоднішній день – 21. Це ті, що мали відношення до збройного конфлікту на Донбасі. Частина з них справді була затримана із зброєю в руках в ході бойових зіткнень, тобто там чиста 438. Але таких одиниці. Більшість просто були засвічені в базі «Миротворець» і опинилися якимось чином на підконтрольній Україні території та були захоплені. Фактично вони мають відношення до конфлікту: вони вдягали форму, вони брали до рук зброю, передавали якісь відомості, займалися шпигунством та іншою протиукраїнською діяльністю. Але разом з тим ми говоримо про яку кількість? 21 особа. Це ті, до кого вирок вступив в законну силу, вони вже відбувають покарання в Україні.

Валентина Самар: Ваша порада? Стартувати із змінами до законодавства, з підготовки армії розслідувачів і судів? Хто має ініціювати це?

Олександр Павліченко: Я думаю, що це має бути політика на державному рівні, яка б об’єднувала передовсім парламентарів і виконавчу гілку влади та судову гілку влади. Тобто цей процес має бути узгодженим, адже якщо не буде цього узгодження і балансу, воно не буде функціонувати і не буде працювати. Будуть різні бачення цього процесу, будуть різні оцінки, відповідно не буде синергії, а навпаки — будуть гальма щодо цього процесу. Ми це бачили на прикладі антикорупційної реформи, яка здійснювалася імітуванням впродовж декількох років, не приносячи якогось конкретного результату.

Click to comment

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Популярные новости

To Top